Пуристичні погляди М. Сулими на внормування української літературної мови

Abstract

У статті висвітлено один із найважливіших періодів розвитку української літературної мови – 20-ті роки минулого століття, коли українська мова, набувши статусу офіційної, нарешті отримала можливість розвиватися природним шляхом. Саме тоді на території України, що входила до складу УСРР, розпочався так званий процес українізації, коли весь державний апарат переводився на українську мову, а держслужбовці мали склаcти іспит на знання офіційної мови. Стаття присвячена Миколі Сулимі, відомому харківському науковцю, якого Ю. Шевельов уважав за «поміркованого пуриста» (сюди ж останній зараховував О. Синявського, О. Курило, В. Ганцова та ін.). Мета статті полягає у висвітленні поглядів М. Сулими на внормування української літературної мови 1920-их років, яка під ту пора визначалася своєю неусталеністю та браком кодифікованих форм. Довготривалий і складний процес унормування тогочасної української літературної мови віддзеркалений у багатьох мовознавчих студіях авторитетних науковців. Микола Сулима, визначивши сенсом життя служіння українській мові, присвятив значну кількість своїх праць питанню чистоти й правильності рідної мови. Найвиразніше пуристичні погляди науковця простежуються в його мовознавчій студії «Українська фраза», що побачила світ у 1928 році. Застосувавши описовий та зіставний методи дослідження, ми визначили, що саме в цій праці М. Сулима виокремив «найхарактеристичніші» риси української мови, які, на його думку, слід було зберегти й завести в норму. Як з’ясовано, свої наукові погляди він ґрунтував на чіткому розумінні того, що розвиток української літературної мови можливий лише за однієї умови: в основі літературної мови має бути народна, «жива» мова, збережена в етнографічних пам’ятках і творах українських класиків. Зроблено висновок про те, що саме «жива» мова правила М. Сулимі за головний критерій при внормуванні тогочасної української літературної мови.